Володимир Короленко в одному з київських нарисів писав: “Широка синя далечінь, затягнена легким серпанком, світивши, закрут Почайни, і далеко, на самому горизонті, переривиста стрічка Дніпра…” (“На Лукьяновке”, 1913 р.).
Унікальність цих рядків полягала в тому, що автор згадує про русла двох різних водних артерій, хоча насправді літописної річки, в якій відбувалося Хрещення Русі, на той час вже не існувало.
Сьогодні тільки вулиця Почайнинська на Подолі нагадує про те, що тут колись протікало священне джерело. Микола Закревській називав його “Російським Іорданом” і підкреслює: “Був за старих часів через Почайну і Дніпро перевіз, званий Києвом” (“Літопис і опис міста Києва”, 1858 р.).
Слід розуміти, що дві річки паралельно несли свої води на південь, тим паче, що Михайло Максимович в “Огляді Старого Києва” (1839 р.) уточнює: “Почайна протікала біля Різдвяної церкви (зараз її відновлюють на Поштовій площі) ще в 1700 році, що видно, між іншим, з царської грамоти, в цьому року даної Михайлівському монастирю”.
Всі крапки над “i” в розташуванні “Російського Іордана” по відношенню до русла стародавнього Славутича ставить Іван Фундуклей. “Ще в XVIII сторіччі — пише історик — Почайна складала досить глибоку річку, що протікала у самого Подолу. Від Дніпра відділялася вона вузькою земляною косою, яка під час розлиття Дніпра покривалася їм…
Цією розділовою косою пояснюється незгода наших літописців в тому, що одні місце хрещення народу призначають в Почайне, а інші в Дніпрі”.
Дійсно, піщана коса, що розділяє русла двох річок, існувала майже до середини XVIII століття і закінчувалася на рівні того місця, де зараз підноситься пам’ятник Магдебурзькому праву. У цій річці води Почайни і Дніпра зливалися воєдино.
Але трапилося непоправне. Про це в “Історії міста Києва” (1799 р.) повідомляє Максим Берлінський: “Казенні баржі, що відправляються, з різними військовими запасами вниз по Дніпру звичайно для тіховодія заводіми були у вершину Почайни і прічаліваєми були в тому місці до дерев’яних зрубів…
Для скорочення до цієї пристані водного шляху прокопуваний був іждівленієм міським прямо від дніпровського повороту по піщаному грунту судноплавний канал, і цим чином Дніпро не тільки поглинув Почайну, змивши острів, що залишився, але і знатну частину Подолу винищив”.
Правда, і в XIX столітті подекуди спливали на поверхні ланцюжка дрібних острівців, а на оболонськіх лугах проступала річкова гладінь. “Почайна недалеко від гавані поблискує жовтим кольором, немов дзеркало, кинуте за Подолом” — писав Іван Нечуй-льовіцкий.
Що стосується вулиці, названої на честь літописної річки, то ще в початку минулого сторіччя вона називалася Почаєвськой, що природно, викликає асоціації з Почаєвом на Тернопільщині і з його Свято-успенською лаврою. Згідно переказу, цей монастир заснували ченці Києво-печерської обителі, що бігли після розорення стольного граду ордами Батия в 1240 році.