Перші відомості про телефон просочилися в київську пресу разом з торговою рекламою через два роки після його винаходу з США.
4 січня 1878 р. газета «Киянин» помістила на своїх сторінках таке оголошення: « Телефони. Звуковий телеграф. Це геніальний сучасний винахід, за допомогою якого на відстані багатьох верст можна розмовляти і взагалі передавати звуки.
Вживання його надзвичайно просто: два телефони з’єднуються на довільній відстані за допомогою проведеного дроту.
При магазині можна практично випробувати [апарат] і чути звуки музики, співу і розмови. Ціна за пару телефонів, включно 40 аршин дрота, 10 крб. сріблом з пересилкою» .
В 1881 р. в Києві з’явився агент найбільшої американської телефонної фірми Белла-блека – він же місцевий домовласник До. Н. Іванов.
Американці розраховували побудувати у нас телефонну станцію, на зразок тієї, яка діяла з США в Нио-хевене з 1878 р., а всіх осіб, що встигли придбати апарати, зробити її абонентами і таким чином замість багатьох ізольованих приватних ліній створити правильну систему загальноміського телефонного зв’язку.
Проект обговорювався в міській пресі, і при цьому висловлювалося тверде переконання, що в Києві можна розраховувати на 100 абонентів, а компанія Белла-блека готова була негайно приступити до справи за наявності 75-ти.
Телефони використовували спочатку як переговорні пристрої в готелях. Першу більш-менш розгалужену телефонну мережу проклав в місті енергійний керівник Південно-західних залізниць (згодом прем’єр-міністр) З. Ю. Вітте.
Згідно розробленому начальником залізничного телеграфу плану, всі лінії цього відомства з’єднувалися з квартирою і кабінетом його шефа, при цьому установка стовпів на вулицях зовсім не планувалася, оскільки « за прикладом Одеси » передбачалося «навісити телефонні дроти по дахах будинків» . Залізничну телефонну мережу намічалося відкрити в 1883 р.
Подібні розгалужені переговорні лінії були і в інших установах.
Вельми сумнівно, щоб хтось подумував тоді про об’єднання всіх київських абонентів в загальну мережу: тягнути телефонний дріт на великій відстані без стовпів навряд чи можливо, а офіційного дозволу з Петербургу на будівництво телефонної лінії ще не було.
Міністерство внутрішніх справ розглянуло питання про київську міську телефонну станцію (ГТС) лише в 1884 р. У вигляді експерименту воно вирішило відмовити фірмі Белла-блека і створити тут державну телефонну мережу, що обслуговується не приватними особами, як це робилося на побудованих американцями ГТС Москви, Рига і Петербургу, а особливими чиновниками поштово-телеграфного відомства.
Для цієї мети на початку 1885 р. виділили 64 кв. м на другому поверсі казенної поштової контори на Хрещатику і розмістили тут два комутатори на 50 номерів кожен.