До того, як завершилося зведення нового вокзалу, кияни і гості міста користувалися тимчасовою вокзальною будовою. Його обладнали ще в 1908 році, коли найперший наш вокзал, збудований в 1869-му, вирішили закрити на реконструкцію. Тимчасове-то воно було тимчасове, але з ним довелося промучувати понад двадцять років!
Чому “промучувати”? Тому що тимчасовий вокзал, розміщений в низеньких дерев’яних корпусах, просто ганьбив Київ. Письменники, що бачили його, змагалися між собою в принизливих епітетах. У всіх повторювалося одне і те ж слово – “барак”.
Ісаак Бабель: “В світі немає видовища унилєє, чим Київський вокзал. Тимчасові дерев’яні бараки вже багато років поганять підступ до міста”.
Микола Ушаков: “Дощатий і такий, що мало не обмазав хлорним вапном барак евакопункта, отриманий в спадок від Києва дореволюційного”.
Віктор Некрасов: “Довгий час наш київський вокзал був раною, що кровоточила для нас, незмивною ганьбою. Таке місто, а вокзал – барак. Довгий, одноповерховий, дерев’яний барак”.
“Свої” до певного часу якось мирилися з подібними “комірами міста”, а ось європейці були в шоці. До історії Києва увійшов епізод весни 1918 року, коли місто окуповували кайзерські війська. Побачивши стан вокзалу, німці, прибулі сюди в ешелонах, відмовлялися вийти на перон до тих пір, поки спеціально найняті сорок баб не вимили його теплою водою з милом.
Те дерев’яне убозтво давно розібране і забуте. Але в міській топонімії залишилася про нього пам’ять. Після того, як відкрилися двері знов збудованого вокзалу, колишню Степановськую вулицю, по якій добиралися до “барака”, вирішили перейменувати. Її назвали Старовокзальной. Хоча, з урахуванням історичних реалій, ця вулиця виходить як би “проміжно-вокзальною”.