В 1927 році, до 10-летию Жовтня, відбулася закладка нового Київського вокзалу, відкритого п’ять років опісля. Ми давно звикли до існуючого виду головних сухопутних воріт столиці. Але колись їх образ складався в творчих муках і спорах.
Проект вокзалу для Києва розробляли на конкурсній основі. Конкурс був закритий. Для участі в нім запросили 9 провідних архітекторів України – п’ятеро з Києва і четверо з тодішньої столиці республіки Харкова.
Два імениті учасники – професори Київського художнього інституту Олександр Вербіцкий і Павло Алешин – вирішили об’єднати зусилля. Вони разом виробили концепцію проекту, а потім кожен привніс в остаточне рішення індивідуальні риси. Так з’явилися два конкурсні проекти.
Між авторами відбулася усна угода: який би з двох варіантів не виграв, продовжувати роботу вони будуть разом.
І ось були оголошені підсумки. Проект Дмитра Дьяченко, що опинився на четвертому місці, помітно наближався до спадщини українського бароко XVIII сторіччя (у такому ж дусі той же архітектор зводив корпуси Сельхозакадемії в Голосєєве). Проект харків’янина Павла Ротерта, чисто конструктивістський, був схожий скоріше на заводський корпус – йому дали третє місце.
А тандем киян зайняв обидві верхні сходинки. На другому місці – Алешин за участю Вербіцкого, на першому – Вербіцкий за участю Алешина. Їх варіанти були, загалом, схожі, тільки у Алешина форми більш загострені, у Вербіцкого – більш закруглені.
Алешин сподівався на дотримання джентльменської угоди. Але марно. Надалі, пройшовши “сито” другого туру конкурсу за участю москвичів і ленінградців, Вербіцкий залишився одноосібним автором проекту. Як мовиться, Бог йому суддя. Можна тільки сказати, що остаточний вид вокзалу дійсно радував виразністю і монументальністю.
Тут незвичайним чином з’єдналися мотиви нових віянь архітектури ХХ століття і української старизни.
Немало сил поклав Вербіцкий і на рішення інтер’єрів. У початковій версії вони були строгі, лаконічні, доцільні. У них гостро відчувався дух сучасності. Особливо ефектне враження справляв просторий світлий вестибюль з величезними параболічними арками. Але після війни хтось вирішив ” збагатити ” оформлення вокзалу, що постраждало під час окупації. І його переробили…
Віктор Некрасов висловився із цього приводу так: ” Все, що є позбавленого смаку, позбавленого якої-небудь архітектурної логіки, зібрано там воєдино.
Арки знищені, замінені спареними колонами, параболічні вікна в міру можливості закладені і “прикрашені” з боків безглуздими пілястрами, стеля усіяна якимись зірочками, в залах очікування на стінах виробничий-ідилічні пейзажі, замість плафонів, що світяться, – важкі люстри метробудівців. Від задуму архітектора не залишилося нічого “.